Меня зовут Лера, и я написала книгу!
О женщинах, о детях, о папах, о дедушках и младших сестрах. О влюбленных, о потерянных и найденных заново.

О любви, черт подери. О любви ко всему, что нам подсовывает жизнь. От 90-х до бесконечности.

Ну, наконец-то! Теперь книгу можно купить в любой момент и по зову сердца.

Заказать книгу
Немного историй из книги
Їду в потязі. Мовчу.
Мовчу, бо немає нікого, хто зміг би відчути цей вимір почуттів. Мужичок в синій формі досить прагматично пропонує чай з вафлями, якась жіночка на нижній полиці невгамовно розгладжує постіль, сподіваючись сховати дійсність обгризаного матрацу. Старший брат з острахом дивиться у мій бік, не наважуючись заговорити. Ми обоє розуміємо, що й не треба тут жодних розмов – достатньо й того, що він віддав мені свій плеєр. У підлітково-чоловічому світі це неабияка жертва, я тобі скажу.

Ще 36 годин тому я сідала в купе на іншому березі країни. Тоді моє нутро заполонило страшенне відчуття очікування, одночасна магія заборони та святкового передчуття. Ось воно: я доросла! До мене не приставили родича-наглядача, який би супроводжував мій нічний тревел. Навіть сумні мамині очі на прощання не змогли розбавити мій переможний настрій. Мені тринадцять, і я їду до столиці на святковий вікенд. Віднині я доросліша за усіх, кого знаю з одноліток.

Насправді, я й не злилася ніколи як слід
Насправді, я й не злилася ніколи як слід, бо він... не унікальний. Йому би дуже хотілося вирізнятися від інших чоловіків, стати героєм-покидьком та, можливо, отримати якийсь титул серед поганців. Та він – не унікальний.

Коли мені було 6 років, ми з дівчатами з сусідських будинків лякали одна одну страховиськом. У нього не було волохатих лап, ікл чи фантастичної суперсили. Він приходив до нас у нічних снах, у вечірніх історіях на лавці під'їзду чи біля вогнища в дитячому таборі. Ми називали його просто – Мужик.

Із тими сусідськими дівчатами ми ходили на підготовчі курси перед першим класом. Улітку заняття проходили просто неба, на дитячому майданчику біля школи. Кожна з нас знала, що Мужик ховається в кущах і стоїть там без спідньої білизни, спостерігаючи за нашими навчальними перемогами. Він був не старий і не молодий, не гарний і не потворний. Звичайний чоловік, без жодного натяку на психічну хворобу чи схильності до насилля. Він міг бути, а можливо, навіть і був, чиїмось татом чи дідусем. Зі стовідсотковою ймовірністю він був чиїмось любим сином. Його стара мати, можливо, робила йому вареники з вишнями по суботах чи навіть няньчила онуків від нього.

Одного разу після курсів я пробігала березовим гаєм, що понад дорогою додому. Мужик із холодними очима стояв серед листя, одна його рука нервово рухалась у зоні бікіні, а інша – кликала мене. Той погляд я не забуду ніколи: мертвий та бездушний, немов із іншого виміру. Мужик дивився не на мене, а КРІЗЬ моє тіло, у самий центр моєї дівочої сутності. Його рука не зупинилася навіть тоді, коли я стала прямо навпроти. Мені лишалося тільки бігти геть і мовчати. Мовчати, бо я була ще мала, щоб розказувати такі речі. Мовчати, бо я бачила його пеніс, його волосся унизу живота, сірі звисаючі труси з плямами. Мовчати, бо ніхто ніколи не повірить у ті берези, у той мертвий погляд і у того Мужика. Він так і лишився міфічним страховиськом для нас, шестирічних дівчат із підготовчих курсів просто неба.

Але тоді я й подумати не могла, що той Мужик... не унікальний.

Доброї ночі, Каспере.
...За вікном дощить, та так голосно, ніби весь світ вміщується в кожну краплину тієї зливи. В одній із них живе і мій сьогоднішній смуток, коханий. Бо ти знову не прийшов.

Щоранку, тільки-но сонце торкається моїх вій, я розплющую очі з надією. Цю надію я старанно виношую, наче вона – моє дитя. Пригортаю до себе, заспокоюю, обіймаю. Усе теє добро, що ти дарував мені, я тримаю в душі з усіх сил. Бо без тебе світ став зовсім інакшим. У газетах помічаю лише сумні новини, діти-скаути все рідше заходять, щоб продати мені печиво, а з радіоприймача лунає якийсь нудотний лаундж. Я більше не чую голосу людей у метро. Знаєш, як у фільмах, коли головний герой їде додому після невдалого дня, кохання давно розбите, а на роботі шеф обсміяв його проект. Тоді ж і музика вже не грає на фоні, лиш віддалений стукіт із тунелю, приглушений думками.

Та що далеко ходити – навіть наша улюблена вранішня кава мені не смакує. Я замислилася вчора: ми ж пили ту каву з тобою впродовж 57 років. А це, годі уявити, 20 тисяч 805 ранкових чашок аромату. 20 тисяч 805 разів ми снідали поруч, на якому б кінці світу не були. Та ось зараз я сиджу на нашій кухні, гола й покинута, однісінька на цілій планеті. Проклинаю ту кавову машину, яка перетворилася на червону тореодорову ганчірку – так і мерехтить переді мною, нагадуючи, що тебе досі нема.

Как прошла презентация книги
Made on
Tilda